У стрічці наведено не патріархальний статичний образ «берегині», а пластичніших, гнучкіших успішних удома та в Європі українок, які уособлюють усі покоління.
Кілька тижнів тому одна поважна особа (не називатиму імені, аби уникнути чергової хвилі хейту) на одній поважній нараді проголосила таке: «Від того, як успішно українські митці просуватимуть нашу культуру, залежить, скільки наші партнери даватимуть нам зброї». Я щойно почув — спершу похлинувся, потім заспокоївся й визнав, що такий прямий зв’язок — цілковита реальність. Підтримка України західними партнерами — питання політичне, воно, серед іншого, визначається громадською думкою, а на громадську думку, своєю чергою, найлегше впливати засобами мистецтва, отією «м’якою силою». Наочною ілюстрацією цьому є свіжа документальна стрічка виробництва «Суспільного. Культура», яка так і називається: «М’яка сила. Зрушити Європу».

Суспільне не вперше звертається до означеної теми, нещодавно ми обговорювали тут фільм «Щедрик проти «русского міра»», який уже почав свою впевнену ходу телебаченням різних європейських країн. Зараз історія, по-перше, новіша, бо йдеться про тут і тепер. По-друге, локальніша, бо йдеться про конкретний досвід чотирьох українських мисткинь: однієї співачки, однієї режисерки, однієї хореографині, однієї акторки. По-третє, загальніша, бо географія активності чотирьох героїнь — Париж, Відень, Варшава, Бордо, й це лише частина їхнього сукупного маршруту. Вони збирають повні зали й натовпи просто неба, знайомлячи європейців із тим, що мріють знищити варвари зі сходу.

Скажу відразу: я терпіти не можу вислови на кшталт «культурний фронт», «мистецький фронт», «у кожного свій фронт» тощо. Фронт у нас один, він на півдні та сході нашої країни, й ніякі паралелі в тиловому житті з ним неможливі. Але те, що митці справді роблять усе, що можуть на своєму місці, кому як випало, заперечувати немає сенсу. Як саме роблять? Про це, власне, стрічка.

Тут варто підкреслити, що «М’яка сила» — фільм жіночий, у хорошому, точніше, найкращому сенсі: він знімався жінками (авторка-режисерка Надія Миколаєнко, продюсерка Ксенія Шубеляк) і про жінок. Це відразу знімає силу-силенну запитань від доглядачів моралі типу «а чому це ти не на фронті?». Можуть причепитися хіба що в тому сенсі, що «поки ми тут… вони там…», але на це можна не зважати. Я б не вправлявся на цю тему, якби не почастішали звинувачення в чому завгодно на адресу кого завгодно — на жаль, зворотний бік солідарності. Головне, що ці жінки справді просувають Україну, й справді успішно.

Жіночий ракурс виявляється продуктивним, так само як і в дослідженні будь-яких інших явищ. Поясню: узагальнювати — справа завжди небезпечна, але в цілому жінки, точніше, українські жінки набагато пластичніші, гнучкіші за чоловіків у ситуаціях різкої або поступової зміни індивідуального порядку денного, виду праці, середовища. Саме це, а не патріархальний статичний образ «берегині» характеризує нині українок. Олена Шоптенко ставить хореографічні вистави із залученням десятків людей — ну гаразд, балетмейстер приречений керувати колективами. Оксана Черкашина виходить на театральну сцену перед чужою авдиторією, для якої її попередні досягнення на батьківщині неочевидні (хоча якраз Оксану польська публіка знає непогано вже кілька років, але ж колись так чи так доводилося починати). Марина Круть, вона ж Krutь, співає під бандуру в католицькому соборі свої соул-балади для слухачів, які, схоже, звикли до зовсім іншої музики. Ірина Цілик (нагадую, цьогорічна лавреатка Шевченківської премії) читає вірші місцевим інтелектуалам, здавалося би, під переклад, а камера вихоплює в залі розчулені обличчя, й ми переконуємося, що її почули.

Тут не лише портрет жіноцтва, тут зріз покоління. Згадаймо, хто застав, перших наших туристів і туристок років тридцять тому, які лякалися кожного офіціанта. Потім наших заробітчан і заробітчанок, які погоджувалися на чорну роботу й ніяк не «тягнули» на представників великої європейської країни. А тепер подивіться на цих плюс мінус тридцятирічних дівчат, які поводяться — й почуваються! — в Європі як удома, бо це вже їхній, себто наш простір. Хтось скаже: кон’юнктура. Авжеж, на Україну зараз попит, ми таки спромоглися здивувати світ. Проте скористатися попитом і не розчарувати — не менш складне завдання, ніж завоювати увагу з нуля.

Узагальнення народжуються в процесі зйомок, дівчата самі формулюють актуальні питання й проблемні точки. Вони кажуть і про вплив на громадську думку, повторюючи дослівно процитованого на початку цієї замітки політика, і про нічим не заслужені докори на їхню адресу, що несуться з батьківщини. Одна з героїнь прямо каже: «Чи нас приймуть назад?» У цьому безпосередня соціальна функція фільму «М’яка сила. Зрушити Європу»: показати тим, хто залишився, що їхні успішні співвітчизники й співвітчизниці не втекли від повітряних тривог, не вирушили на заробітки, не зрадили й не знехтували, а навпаки, виконують свою місію завзято й свідомо.

Тут варто сказати, що Надія Миколаєнко, схоже, пішла на певне самообмеження в сенсі художньої форми заради суто комунікаційної мети проєкту. З окремих склейок і вельми мінімалістичних спецефектів цілком зрозуміло, що режисерка могла пограти кінематографічними м’язами, але зробила вибір на користь доступності. Авжеж, місія «Суспільного. Культура» — передусім повідомляти й роз’яснювати, а потім уже вправлятися в мистецтві. Під фініш зазначу, що цією прем’єрою Суспільне фіксує певний розворот у своїй діяльності: донедавна акцент у документалці робився переважно на зовнішнє виробництво. Це вже дало свої плоди, але створювало й певні проблеми в керованості процесів. Перша робота ТО документального виробництва телеканалу переконує… можливо, не так категорично… натякає, що команда на правильному шляху.

Читайте також

Євхаристія

Порожній котел. Мої чотири розбіжності з Ігорем Кобриним

Краще — зроблене. «Між крапельками» без краплі ностальгії за совком

Щедрик без зауважень. Перша спецоперація української «м’якої сили»

У пошуках невловимого. Документальний фільм до 300-річчя Григорія Сковороди на Суспільному

«Де, сучі діти, ваші рейтинги?»