Зростання економіки Китаю у 2022р. склало 3%. На 2023 рік встановлена ціль у 5%, шо є найнижчим показником за чверть століття. Що свідчить про усвідомлення владою КНР вичерпання звичних моделей зростання та необхідності пошуку нових. Але поки із такими моделями є серйозна невизначність.

Модель зростання Китаю за інфраструктурним типом вичерпала себе. Надлишкові інвестиції в інфраструктуру оцінюються в 3% валового внутрішнього продукту (ВВП) щороку. Китай отримав надмірну інфраструктуру, яка не використовується – сучасні хайвеї, якими їздить лише десяток-другий автомобілів на день, міста-мільйонники з новим житлом, 80-90% якого не буде заселено. Водночас накопичено величезні борги банків, корпорацій, місцевих органів влади. Сукупний обсяг заборгованості становить 52 трлн. дол. Це 295% ВВП Китаю.

Модель зростання за експортним типом, на яку Китай зробив ставку після вичерпання ставки на розвиток інфраструктури, доводиться коригувати через торговельні війни, що почалися після усвідомлення США та ЄС своєї надмірної залежності від постачань з Китаю. Вони підсилились під час пандемії — закриття промислових провінцій Китаю в рамках антиковідних заходів приводило до зупинки виробництв в Європі та США через відсутність китайських комплектуючих. Це посилило впевненість американців та європейців в доцільності повернення виробництва із Китаю до своїх країн. Тим більше, шо повернення виробництва створює робочі місця в США та ЄС.

Китай вимушений переходити до політики зростання, заснованої на внутрішньому попиті. Він може бути забезпечений кредитом або зростанням зарплат. Але кредитна експансія на межі з урахуванням наявного боргового навантаження. Зростання зарплат загрожує втратою переваг, які давала Китаю дешева робоча сила.

Прагнення Китаю стати технологічною економікою навряд чи буде успішним з наступних причин:

— відсутність внутрішньо притаманній схильності до інновацій (на відміну від американців, британців, нідерландців тощо, які були лідерами усіх промислових революцій);

— інновації зароджується у вільних країнах, технологічні інноватори мають власну субкультуру, яка ґрунтується на політичному, релігійному та поведінковому плюралізмі – це протирічить ідеології й практиці Китаю;

— для розвитку інновацій потрібна терпимість до невдач, збитків. Вона є в США, Великобританії, країнах Північною Європи. В Китаї збитки можуть мати наслідком кримінальне переслідування й тривале ув’язнення. Ризик, без якого неможливі інновації, може коштувати занадто дорого.

Не має вводити в оману велика кількість патентів на винаходи, що реєструється в Китаї. Невелика кількість з них втілюється у промислові зразки, які можна запустити у дрібне серійне виробництво з метою вивчити попит на продукцію й на підставі цього прийняти рішення про економічну доцільність її виробництва. Не кажучи про велике серійне виробництво — переважна більшість високотехнологічної продукції виробляється за американськими та європейськими технологіями, Китай є місцем збирання, а не розробки. Майже увесь R&D (те, що ми звикли називати НДДКР – науково-дослідні та дослідно-конструкторські розробки), промисловий та модельний дизайн, маркетинг, фінанси – а це найбільш прибуткові етапи у виробництві — зосереджені в країнах Заходу.

За 2013-2021 роки середньорічні темпи росту ВВП Китаю становили 6,6%, що майже в 1,5 рази перевищувало темпи зростання світової економіки. Навряд чи Китай повторить шлях Японії, економіка якої чверть століття зростала темпом в 10% на рік, проте останні 30 років стагнує. Але схоже, що світу потрібен новий, не китайський, економічний локомотив.

Вячеслав Бутко, для «Хвилі»