Рік тому від російської ракети загинула Вікторія Амеліна – поетка, письменниця та волонтерка, відома тим, що знайшла та видала щоденник закатованого росіянами письменника Володимира Вакуленка Зміст
Про творчість, дзвінки посеред ночі та героїчну самовідданість Вікторії Амеліної у спільному проєкті українського ПЕН та телеканалу Еспресо «Власні назви з Мирославою Барчук».
Сьогодні ми будемо говорити про Вікторію Амеліну — нашу колегу, письменницю та талановиту поетку, яка загинула рік тому від російської ракети. Віка свідомо обрала після початку повномасштабного вторгнення повернутися в Україну, вона дуже самозречено присвячувала своє життя тому, щоби свідчити про Україну, говорити про Україну, коментувати злочини росіян щодо України і взагалі жила тільки Україною.
Вона була смертельно поранена рік тому, коли повезла колумбійських письменників до Краматорська. Сьогодні будемо згадувати Віку, говорити про неї, тому що якраз рік тому сталася ця трагедія.
Мої гості — це Тетяна Терен, виконавча директорка українського ПЕНу і Євгенія Подобна — журналістка, воєнна кореспондентка і письменниця. Ми з вами усі бачили востаннє Віку на Книжковому Арсеналі, це рік тому відбувалося. У кожного свої спогади: вона багато говорила і писала про Книжковий Арсенал, модерувала дискусії, виступала, і я просто не могла, коли вчора готувалась до програми і передивлялася ці кадри її виступу, не почати хоча б з маленького уривочка, де Віка читає свої поезії.
Поезія Вікторії Амеліної:
«Бачиш жінку з простягнутою назад рукою,
Вона ніби тягне валізу або веде когось за собою.
Невидима валіза важка, бо жінка іде повільно,
Такі жінки, загалом, називаються божевільні:
їй нічого було брати з її згорілого дому,
і хто там із нею жив — невідомо тепер нікому».
Отже, це Віка Амеліна, сьогодні згадуємо її. Один з приводів цієї розмови те, що наступного року виходить англійською мовою книжка Віки, яка називається «Дивлячись на жінок, які дивляться на війну». Це книжка, яка була незакінченою, вона зроблена лише на 60%. Розкажи будь ласка, що це за книжка, про що вона і як Віка її задумувала?
https://s3.eu-central-1.amazonaws.com/media.my.ua/feed/42/6283fd114a8c9df260bdb7c465793b0b
Вікторія Амеліна на сходах бібліотеки в селищі Нью-Йорк на Донеччині, весна 2023
Тетяна Терен: Ти знаєш, коли ми говоримо про ось ці 60% — це, звичайно, величезна умовність. Ми не можемо оцінити, скільки всього Вікторія встигла зробити, і як сильно в процесі писання вона би цю книжку змінила, бо доки наша редакторська група працювала з упорядкуванням матеріалів цієї книжки, ми зіткнулися з тим, що в архіві Вікторії було дуже багато версій одного і того ж самого матеріал. Тому я впевнена, що вона би в процесі ще щось змінювала, вона би додавала, там би з’явилися нові голоси, нові герої… Тому оцінити, що би зробив письменник зі своїм текстом протягом наступних місяців роботи дуже складно.
Якщо говорити про цю книжку, то ти вже згадала про те, як Вікторія на самому початку вторгнення шукала для себе ось цю нову роль, таку, дуже самовіддану роль: коли вона повернулася в Україну з-за кордону, вона волонтерила, вона допомагала евакуювати людей, поселяла їх у Львові, допомагала дістатися мамам з дітками за кордон… І окрім того, звичайно, в неї було питання «що я можу робити як письменниця, як людина, яка працює зі словом?». І так з’являється ось ця документальна поезія, ми щойно слухали фрагмент. Вона починає дуже багато писати есе і колонок англійською мовою для того, щоби пояснювати і свідчити про те, що відбувається в Україні. І я думаю, що для неї великим таким впливом була наша поїздка на початку червня до Харкова. Це її перша волонтерська поїздка з ПЕН, знайомство з правозахисницею Олександрою Матвійчук. Я думаю, що тоді вона усвідомила, що слово дійсно може не тільки фіксувати і описувати, воно може свідчити про злочини, про те, що з нами відбувається. Далі вона вирішує приєднатися до «Truth Hounds» — організації, яка з 14-го року документує воєнні злочини. І коли я зовсім нещодавно дозволила собі нарешті відкрити наші листування, наші месенджери, я знайшла ось цей період, це кінець червня 22-го року, коли Вікторія вперше говорить, що хоче написати нонфікшн книжку англійською мовою, і це буде збірка репортажних історій про Україну, які з 14-го року документують.
https://s3.eu-central-1.amazonaws.com/media.my.ua/feed/42/f98e56a68ba04af8bc642e45db92f105
Тетяна Терен. Фото: galka.if.ua
Такий був початковий задум, і в наступні місяці, я думаю із Женею теж вона ділилася фрагментами цієї майбутньої книжки, ось цими репортажними історіями, але вже пізніше, особливо коли ми працювали з цим рукописом, стало зрозуміло, що як дуже талановита письменниця, вона ускладнила це письмо: вона додавала фрагменти зі своїх щоденників, додавала есеї, записувала спеціально інтерв’ю. Там є звіти польових місій «Truth Hounds», коли вони їздили на прифронтові та окуповані території, там є вірші, тобто, це дійсно дуже складне документальне письмо. І я би сказала, що від цієї ідеї зберегти голоси свідків, зберегти голоси жінок, які передають досвід війни і фіксують російські злочини, вона перейшла до такої собі вищої місії: якщо говорити про культурний вплив, її головне завдання було показати, що ці злочини не почалися 14-го року, вони почалися, насправді, кілька століть тому, і, зокрема, вона проводить дуже точні паралелі, коли говорять про 20 століття. Тобто, вона багато пише про період Розстріляного Відродження, вона говорить про шістдесятників, вона говорить про Аллу Горську і Леся Танюка, які знайшли так само докази злочинів у Биківні, і підводить це до нашого періоду, зокрема до справи Володимира Вакуленка, і це історія для нас дуже болісна і містична, тому що наближається перше липня, і це дата загибелі Вікторії, і водночас це дата народження Володимира Вакуленка, щоденник якого Вікторія знайшла на подвір’ї в селі Капітолівка.
Ми обов’язково поговоримо ще окремо про цю історію, тому що вона вражає. Вона також пов’язана з тим, як Віка вперше сказала про те, що ми живемо в новому Розстріляному Відродженні, і я хочу ще окремо про це поговорити. У мене питання до Євгенії: наскільки я розумію, власне ви стали першою героїнею цієї книжки і коли ви почали спілкуватися з Вікторією, то стали подругами. Розкажіть будь ласка, як це було і як вона звернулась до вас?
Євгенія Подобна: Вона написала вперше 20 червня 22-го року. Почалося це листування з фрази «мені дуже потрібне твоє інтерв’ю, я пишу нонфікшн і він буде про жінок, які документують війну». І почалося з відмови, тому що я їй пояснювала, що я не підходжу, я не документатор в класичному сенсі цього слова, я пишу як журналіст про війну. Але вона сказала ні, я хочу, от давай і все.
Ми домовились про зустріч, і під час зустрічі першою фразою була «ну, тепер розказуй, як це робиться, бо я вперше беру таке інтерв’ю, як журналіст, вчи. Наша перша розмова була чотири години, ми просто сиділи в кав’ярні на Хрещатику і говорили, і ми зрозуміли, що вже одразу відхилилися від теми, на яку зібралися поговорити. І якось так одразу… я не знаю, якась магія в неї така була, як у людини, що коли ти з нею спілкуєшся, то на наступну зустріч вже так приходиш, наче ви 10 років знайомі були і дружили. Було якесь отаке до людей ставлення у неї, що ти от відчуваєш, наче це твоя давня, стара подруга.
https://s3.eu-central-1.amazonaws.com/media.my.ua/feed/42/2ec0f2d97b2f2da5fb854ad2eb13545e
Євгенія Подобна. Фото: journ.lnu.edu.ua
Потім вона написала, що їй потрібно ще подивитися, як я працюю «в полі», і ми з нею їздили кілька разів в Бучу, в Ірпінь. Ми їздили в Бучу на вулицю Вокзальну, в бік табору, де були розстріляні росіянами мешканці Гостомеля. Також ходили в церкву, яка була окупована, де росіяни свої позиції облаштовували. Про це тоді мало хто писав, і Віка дуже допомагала в процесі, вона не просто була споглядачем, вона шукала людей, вона підходила, просила розказати, ну тобто активно дуже долучилася до цього процесу.
Потім ще з нею в Ірпінь їздили, на вулицю Яблунську, де відбулися оці масові розстріли… Отак кілька днів ми провели, вони просто спостерігала і сама долучалися до цієї роботи. Дійсно, якось воно непомітно так сталось, що Віка вже стала дуже важливою частиною життя.
Коли її не стало, перше, що стало зрозуміло, це як людина могла мати стільки друзів і її вистачало на всіх? Це якась її абсолютно дивовижна риса була. Мені теж здавалось, нібито тільки в нас така якась особлива теплота була, а потім, коли люди почали писати, я зрозуміла, що в неї з усіма так було. Я правильно розумію, що вона одна була з кількох людей, яку ви повели в свою зруйновану квартиру в Ірпіні?
Євгенія Подобна: Одна з двох.
Одна з двох… і це була нова людина у вашому житті…
Євгенія Подобна: Чесно кажучи, я огидно виглядала, коли заходила в розбиту квартиру: це одразу ріки сліз, я дуже довго не могла це прийняти… Крім мого кращого друга там була тільки Віка. Я не знаю, як так сталося, просто Віка якось могла розкрити людину, їй довіряєш одразу. Я не знаю, як це пояснити, але щось було в ній таке, що ти одразу їй довіряєш, ти розумієш, що це та людина, якій можна відкритись. І ми ходили разом, і навіть одне з наших фото – це з будинку, прямо там на балконі на розбитому.
Мені здається, що люди, які не знали Віки, вони не усвідомлюють, що це за людина, наскільки вона брала на себе кожну людську трагедію, кожну історію. Вона не просто записувала, вона записувала тому, що це для неї було як частина її катастрофи власної. Чи ти можеш розповісти про свої спогади, чому для неї так важливо було, чому вона так вникала і включалася в кожен біль?
Тетяна Терен: Знаєш, мені, напевно, складно пояснити цю рису в людині, але нещодавно я перечитувала її перший роман, «Синдром листопаду», і там дуже точно і метафорично головний герой наділений такою надмірною емпатією, і для мене це щось дуже близьке до образу Віки. Тому що пояснити цю надмірну включеність у твій біль, у твою історію, інакше неможливо.
Я думаю, що це така особлива, вроджена риса, яка не дозволяла їй ніколи залишатися осторонь. Тобто, зараз Женя описала свою історію, а в мене є моя особиста історія, коли ми з Вікою теж не були ще близькими подругами, але вона просто тихо, навіть не написавши на пряму мені, а написавши колегам стала і була поруч. І для мене це якісь речі, які назавжди змінили наші взаємини — це те, про що я завжди пам’ятаю. І дійсно, за цей рік, коли Віки немає, мене просто вражає кількість тих людей, які прийшли у моє життя, які стали друзями, з якими ми почали на війні вести різні ініціативи, тому що на початку вони написали чи підійшли на якійсь події та сказали «я знав Віку».
https://s3.eu-central-1.amazonaws.com/media.my.ua/feed/42/f5239519bb2e920866e66b4e9d33e280
Вікторія Амеліна
От знаєте, буквально два дні тому нам прийшов лист у ПЕН від кубинського ПЕН-центру, і тепер до нас в простір у Києві приїжджає американський волонтер, але він належить теж до тієї організації, яка літом 22-го року приїжджала на Схід працювати. Три місяці він працював в Бахмуті, він працював в Нью-Йорку постійно, в Краматорську. Він допомагає волонтерським центрам, і він приходить до нас в простір і каже «я просто хотів прийти і сказати вам, що я двічі в житті зустрічав Вікторію, я був у Краматорську в день трагедії, і якщо я можу чимось допомагати і щось робити для її пам’яті чи взагалі для вас, будь ласка, скажіть мені». Це якась дивовижна історія, і за рік таких людей, які в Україні в різних містах, які за кордоном просто підходили і казали «я слухаю Вікторію, я прочитав її текст, я встиг з нею перетнутися», от таких людей просто сотні, і це для мене певне диво, це те, що, напевно, допомагало нам усім триматися, бо ми сприймали це як такі-собі знаки від Віки, яка нас продовжує підтримувати оцією своєю великою любов’ю.
Але це також дуже добре характеризує, ким вона була, і це не тільки про емпатію, це про дуже тонке відчуття, як важливо знайомити людей і створювати оці нові зв’язки, для неї це було дуже і дуже важливо. Ти маєш знати цю людину, ти маєш з нею познайомитися, вона постійно мені говорила це, і напевно ми ближче почали спілкуватися, коли Віки не стало, але це теж завдяки їй. І таких людей в нашому житті дуже багато зараз.
Ми щойно вже згадували нашу поїздку, Женя не була там, але згадували нашу поїздку на Чернігівщину, і я пригадую, що у Віки були такі особливі «антенки». Коли вона чула, говорила з людьми, і всі мої якісь історії і розповіді вона одразу фіксувала, і потім приходила і допитувалася: хто ця людина, на яку ти натякала і з якою те і те сталося? І це було дивовижно, тому що дійсно, ми зараз переживаємо вал оцих трагедій, втрат, він такий великий, що ніби наше тіло притупляє чутливість чи якусь, власне, емпатію. А Віка навпаки, вона постійно брала це в себе, включалась…
Я хотіла ще спитати про книжку вашу, Женю, «Її війна». Я її прочитала — це нова книжка Євгенії Подобної, яка вийшла, власне, у «Віваті».
Буквально цього року я її купила на Книжковому Арсеналі, і коли я читала, то думала так само про Віку. От ви написали цю книжку, це теж історія 25 жінок, і ця книжка просто вражаюча, надзвичайно пронизлива… Чи Віка мала вплив на ваше рішення і, власне, на створення цієї книжки?
Євгенія Подобна: Віка знала про це, якраз ця пропозиція була, і ми з Вікою обговорювали, і я говорила, що не хочу писати, а Віка навпаки, підтримувала, казала «роби, не лінуйся, роби». Теж є така історія, одна з героїнь, її контакти Віка давала, і я не змогла погодити текст, бо телефон був у Віки, я навіть не маю контактів цієї жінки, навіть прізвище своє вона не назвала. Це єдина людина, яка без прізвища в книзі, і я не змогла навіть їй текст на вичитку кинути, бо телефон був у Віки, ми дзвонили з її телефону.
https://s3.eu-central-1.amazonaws.com/media.my.ua/feed/42/9ed95a93f48cbe765f121b65f8b4a816
Вікторія Амеліна
Одна героїня — це жінка з Ізюму, це жінка, яка займалась похованнями в окупованому Ізюмі, яка там пережила дуже страшну історію. Це героїня, яку Віка порекомендувала, і ми з нею постійно обговорювали інших героїнь. Але ось так склалося, що завдяки їй є ця героїня, є ця історія.
Читала вашу книжку і думала про те, яка це велика робота і які, насправді, важливі оці свідчення. Віка почала цю роботу, і робила дуже багато, але ці всі історії, які зафіксовані, вони надзвичайно важливі, тому так важливо, що ця Вікіна книжка з’явиться. Питання: я правильно розумію, що ця книжка, «Дивлячись на жінок, які дивляться на війну», вже була написана англійською мовою, так?
Тетяна Терен: Вона від початку вирішила, що буде писати англійською мовою, бо їй було важливо говорити з іноземною аудиторією. Вона, власне, в цьому теж знайшла певну місію, коли думала, що може зробити автор і загалом письменник, людина, яка працює з словом. У цей час вона вирішила, що як авторка, яка бездоганно знає англійську, яка авторка, яка навчалася і вивчала креативне письмо за кордоном, вона вирішила спробувати писати одразу англійською, і це абсолютно прекрасне письмо, і це теж додає такого болючого відчуття втрати, бо ти розумієш, що це не просто людина, яка дуже добре писала, яка добре володіла художнім документальним письмом, але це людина, яка писала англійською, яка могла вільно говорити з усім світом. Це втрата, яку просто неможливо оцінити. Скажи будь ласка, ти сказала, що було кілька варіантів книги. Як ви, редакторська група, як ви обирали варіант і хто з тобою ще разом працював?
Тетяна Терен: Ми працювали з чоловіком Віки, з Олександром Амеліним, з її подругами і моїми тепер вже близькими подругами Яриною Грушею і Сашею Довжик, і я думаю, що ця спільна робота, яка для нас в різний спосіб триває, стала величезною підтримкою. Тобто, ми весь цей час проходили разом, і це не означало, що ми говорили тільки про книжку. Ми збиралися, іноді і щодня, іноді рідше, переважно онлайн, але іноді наживо, для того, щоб обговорювати, по суті, кожну сторінку того рукопису, який нам залишила Віка.
Тобто, по кожній сторінці ми ухвалювали рішення, що потрібно додати, що врахувати в цій історії. Наше загальне рішення, і так само рішення видавців, полягало в тому, що втручання має бути мінімальним.
Цей текст уже є таким, яким його створила Вікторія, і історія її життя — це частина цього тексту, тому ми не мали права в жодному разі втручатися. Єдине, що ми робили, це звіряли ці версії, тому що Віка дійсно залишила величезний архів.
Дуже багато історій вона записала, але не встигла навіть їх розшифрувати, тому що, скажімо, у Херсоні записувати одну з героїнь вона поїхала за два дні до Книжкового Арсеналу, і це просто аудіофайл. Але ми звіряли тексти, якщо ми бачили, що якийсь текст більше виписаний, ніж той, що на той момент вона скопіювала в цей остаточний рукопис, ми повертали його і додавали нашу виписку. Тобто, по суті, наша робота була додавати і коментувати, і це велика, велика кількість виносок, які ми додавали в оцю книжку.
Я пригадую її життя, і поїздки постійні разом з ПЕН, і не лише ПЕН, і з «Truth Hounds», і так далі, то її життя, це було постійне життя в дорозі, попри те, що вона мала родину, сина у Львові, вона постійно була в дорозі, на прифронтових територіях. Ви колись говорили з нею про це взагалі? Про цей спосіб життя, тяжкий для жінки. Я не пригадую практично жодної поїздки волонтерської ПЕНу на Схід, куди б вона не їхала. Якщо вона не могла, то вона просто доїжджала вже, наприклад у Херсон.
Євгенія Подобна: Є таке відчуття, наче вона боялася щось не встигнути, якось поспішала жити. І про поїздки я завжди говорила, що вона просто легка на підйом до скаженості, тому що, наприклад, вона могла подзвонити о восьмій ранку і сказати «слухай, поїхали до нашої подруги-письменниці Віри Курико у Чернігів сьогодні». Тобто, Віра не в курсі, а ми вже їдемо. Або, наприклад, вона могла ну дуже часто ввечері або навіть вночі написати чи зателефонували. У вересні, здається, це було вона подзвонила о перші ночі і каже: «слухай, коли Херсон звільнять, давай поїдемо одразу в Херсон». Ну, тобто, от таке відчуття було, що вона дійсно боялася десь щось опустити, намагалася жити настільки по максимуму, що я не знаю. Мені здається, там п’ять життів би, напевно, не вистачило іншому, щоб стільки побачити і стільки побувати.
Я помітила, що для неї дуже важливо було бути там, де людям болить. От прифронтові території, це дійсно місце, де вона не просто потім телефонувала та переказувала ці історії, вони їй боліли. Це не просто так, що там прийшла, зробила роботу, поїхала в Київ, ні, вона дійсно дуже старалась і дуже багато працювала. Я не знаю навіть, коли вона спала, тому що у Віки такий момент був, ми навіть сміялися, що навіть коли вона була за кордоном у поїздці, і була там вночі повітряна тривога та обстріли, це означало, що Амеліна зараз подзвонить. А якщо ти її не відпишеш протягом п’яти хвилин…
Так смішно вийшло, що коли «Кинджали» були перші в Києві, їх збивали над моїм мікрорайоном, і я проспала, бо вже стільки ночей поспіль там у ванній, то я прокинулась від дзвінка, а Амеліна просто кричала у слухавку, «ти де, ти чому мені не відповідаєш?!». Я дивлюсь, а я 4 хвилини не відповідала. Або вона могла о першій ночі подзвонити, що хтось там не відповідає годину, що робити?
І от дійсно, це хвилювання про всіх і про кожного, мені здається, ці подорожі, це теж частина ось цього бажання бути поряд з тими, кому це зараз потрібно, адже для людей з прифронтових територій іноді важливо, щоб просто хтось був поряд і комусь було не все одно на те, що вони пережили.
Так, це точно. Тань, ти що згадуєш, ти з нею говорила про таке життя?
Тетяна Терен: Я іноді на цей особливий чорний гумор сердилася, і зараз можу сердитися, бо ось ця поїздка в Херсон, перед Краматорськом і за два дні до Арсеналу, виглядала так, що вона теж виїхала десь з-за кордону терміново, не спала дві чи три доби, і вона мені написала лист, що «ти досить часто працюєш з архівами різних наших письменників, які загинули чи були репресовані, от я з тобою хочу поділитися своїм рукописом, бо ти ж знаєш, куди я там можу влізти». Це було за два дні, як вона поїхала в Херсон. А за п’ять днів сталась ця трагедія. Тобто, вона написала мені лист і передала рукописи нонфікшн книжки.
Я погоджуюсь з тим, що сказала Женя, з тим, що це дійсно, ну такого рівня була емпатія, і таке відчуття болю навколо, що вона не могла собі навіть дозволити уявити, що буде десь за кордоном чи буде в якомусь безпечнішому місці. Це була постійна потреба бути поруч з тими, кому вона в якийсь спосіб може допомогти, і коли вона поверталася до Львова чи їхала в адвокаційну поїздку за кордон, вона ж все-одно з цими людьми лишалася на зв’язку. Історія містечка Нью-Йорк на Донеччині: мені здається, що вона знала кожну людину, яка там живе.
https://s3.eu-central-1.amazonaws.com/media.my.ua/feed/42/9b8519a856d91ba83481f02effdd743e
Вікторія Амеліна
Тобто, це постійна історія: вона комусь шукала ліки, когось перевозила, допомагала евакуювати, от просто поіменно знала всіх людей у тій спільноті, з якою вона робила фестиваль: їхніх рідних, друзів. Додавала нас теж у різні спільноти, щоб ми якось долучались до цієї допомоги.
Потрібно пояснити, що Віка організувала у селищі Нью-Йорк на Донеччині літературний фестиваль, куди вклала свої кошти і все своє серце.
Тетяна Терен: Це був 21 рік, ще до повномасштабного вторгнення, і це про те ж саме: вона не пов’язана особистою родинною історією з цим місцем, з цим регіоном, але її відчуття того, що війна триває, і з боку Росії може бути ще більше агресії, її відчуття було дуже проникливим, і вона постійно наголошувала, що ми маємо працювати в цьому регіоні. Це відчуття і просто громадянки, і все-таки письменниці. І от до того, про що ми зараз говорили, що мене сердило, і досі іноді в собі ловлю ці емоцію, як письменниця: вона була дуже прив’язана до цього тексту, як авторка, вона була дуже занурена в нього, і в мене часто були відчуття, що це письмо її штовхає постійно в цю дорогу, і не спати по кілька днів. Бо їй дуже хотілося максимально чітко та правильно описати те, про що вона говорила, та тому, що вона не просто записувала когось чотири години, вона приїжджала ще раз, щоб подивитися до кінця, що відбувається.
До прикладу, в історії Володимира Вакуленка, крім того, що Вікторія зробила надзвичайно багато, щоб цю історію знали у всьому світі, вона зберегла щоденник, допомагала нам його видавати, але я знаю, що вона також була залучена в розслідуванні, вона ініціювала розслідування, яке робили «Truth Hounds», вона була залучена у всі процеси, у всю роботу, яка була пов’язана з цією справою. Це вже ніби було не завдання письменниці, але вона ніколи не залишала історію, і не залишала тих людей, з якими говорила для книжки. Ми нагадаємо, що саме Вікторія Амеліна знайшла рукопис Володимира Вакуленка, українського дитячого письменника, який був закатований російськими окупантами на Харківщині. Вона знайшла у садку під вишнею закопаний Володею щоденник, причому знайшла в останній момент, коли вже здавалося не було шансів отак відкопати в тому місці, де вказував батько. Вона знайшла щоденник, передала його Харківському літмузею, і потім ця книжка, цей щоденник вийшов під назвою «Я перетворююсь», і, фактично, в передмові до цієї книжки Віка абсолютно блискуче сформулювала думку про те, що «я читаю цей текст Володимира Вакуленка, і я розумію, що ми живемо в середині Розстріляного Відродження». І ось Таня почала говорити про те, що Віка, можливо, перша так чітко прослідкувала оцю тяглість між Розстріляним Відродженням і між тим, що відбувається зараз. Женю, ця історія, про цей щоденник, про цю передмову – що вона говорила? Я знаю, що вона переживала завжди за свої тексти.
Євгенія Подобна: Вона скидала цю передмову почитати, сказати свою думку, і я знаю з десяток мабуть людей, кому вона скинула, бо вона настільки хвилювалася. От я не розумію, я буквально тільки-но дочитала її роман «Дім для дома», рік не могла його прочитати, мені дуже було боляче, і от коли дочитала, в мене просто знову був напад такого егоїстичного болю: який талант ми втратили, яку глибину ми втратили, якого автора ми втратили. Що дійсно, ну це просто абсолютно непересічний був автор, але чомусь вона постійно не була впевнена до кінця в тому, що вона класна, що вона крута.
https://s3.eu-central-1.amazonaws.com/media.my.ua/feed/42/f93ba463e83354decbff6e3e466bb950
Вікторія Амеліна
Вона весь час сумнівалася у своїх текстах, але коли я прочитала цю передмову до книжки Вакуленка, я була вражена, наскільки це масштабне, глибоке мислення. Але Віка весь час сумнівалася, вона навіть якось не наважувалася читати свої вірші, їй навіть це складно було. От зараз вийшла нова книжка її, яка називається «Свідчення». Таню, розкажи про цю книжку, тому що її поезія — це такого, вищого класу поезія, це справді дуже добре, але вона сумнівалася. Тетяна Терен: Знаєте, про ці сумніви Віки, про які ми можемо говорити сьогодні з усмішкою, я пов’язую це теж з цією особливою емпатією. Тобто люди, які дуже зосереджені на собі, можливо би так не сумнівалися щодо своїх текстів. А у Віки це було пов’язано просто зосередженістю на інших, а не на самій собі. Якщо говорити про цю передмову, це теж одне із див, тому що передмова мала бути іншою, її мала писати інша людина для цієї книжки. І це буквально рішення за два тижні до презентації на Книжковому Арсеналі, що попросимо Вікторію написати цей текст, і я надзвичайно просто вдячна тому, що саме Віка встигла це зробити, і написати цю історію. Якщо говорити про її вірші, то тут так само: Вікторія, таке відчуття, що не просто поспішала жити, Вона ніби встигла, передчуваючи, роздати різні завдання, що і як потрібно буде робити. І в історії цієї збірки вона теж досить чітко розповіла своїй подрузі, культурній менеджерці та журналістці Софії Чиляк, що ця книжка колись має бути. Вона встигла поговорити з видавчинею Мар’яною Савкою про те, що хоче в неї видати книжку. Тому, загалом, вона лишила певні напрямки, якими треба рухатися, щоб ця збірка з’явилася.
Софія Челяк залучила Вікіних подруг, теж прекрасних поеток, які допомагали ці тексти упорядкувати, зокрема Галина Крук, яка редагувала ці вірші, і також ціле коло прекрасних авторок: Катерина Міхаліцина, Олена Гусейнова, Оксана Луцишина… Це все люди, які допомогли це все скласти, відредагувати, подивитися, в якій краще послідовності це розмістити. Тому це теж була певна терапевтична робота, коли ця збірка готувалася до друку і ти, Мирославо, теж брала участь у презентації на Арсеналі. Це дивовижно, як Вікторія вміла чути ось ці жіночі голоси, чи ми говоримо про цю книжку, чи про поезію, їй надзвичайно було важливо зафіксувати цей жіночий голос у війні.
І коли на презентації на Арсеналі її подруги і друзі читали ці тексти, це теж було таке пронизливе багатоголосся, коли її голос продовжує звучати у її друзях, її текстах. І це дивовижно, як і нонфікшн книжка, і есеїстика, і її поезія, вони пов’язані, і вони всі про те ж саме: свідчити, свідчити про війну, про злочини і вимагати справедливості для своєї країни.
Женю, ще вас запитаю про цю книжку, про ваші враження. Це невелика збірка, там не так багато текстів, але вони дуже сильні, надзвичайно сильні тексти. Там багато є натяків, згадок, наприклад, я читала текст той текст про відчуття майбутнього. Він про те, що Віка іде зі своєю подругою Оболонню і каже – «а як ти відчуваєш майбутнє? Бо я не відчуваю його». І цей текст присвячений Ларисі Денисенко, яка живе на Оболоні, яка, власне на Оболоні із Вікою гуляла. І ми, до речі, мали нещодавно фантастичний один момент: ми презентували книжку Софії Андрухович, і я запитувала Софію про її відчуття майбутнього, і цитувала Вікін вірш. І Софія розповідає мені і глядачам, що ось цей момент, який задокументувала Віка, її прогулянки з подругою Оболонню, де вони говорять про майбутнє — Софія була свідком цього моменту. Вона пробігала і бачила, як Лариса Денисенко та Вікторія Амеліна із Люцифериком, песиком, гуляли по Оболоні і про це говорили. Може там якісь є і ваші спільні досвіди в цій книжці?
Євгенія Подобна: Я знаю точно один вірш про синів, я думаю, всі ми розуміємо, до кого цей вірш і при чий біль цей вірш.
Тетяна Терен: Я була свідком, коли Світлана Поваляєва вперше читала цей вірш вголос і це щось неймовірно сильне.
Євгенія Подобна: До речі, так. Ця історія втрати Романа, вона дуже Віці відгукнулася. Віка дуже переживала тоді і за Світлану, і за Романа, і їй дуже боліло і ця історія не відпускала. Вона так за Світлану переживала, що постійно казала, «якщо мене не стане, під час повітряних тривог щоб ви контролювали Світлану». Т
Тобто був і такий момент. Взагалі, у Віки дійсно була звичка до метання. Ніхто не дасть збрехати, вона надсилала друзям свої вірші спершу типу на експертизу, як ми жартували.
Вона завжди казала «я це не буду постити», і вона завжди жартувала, що якщо запостить це у Фейсбуці, то «буде лайк від тебе та від моєї мами». Хоча це неправда абсолютно, тому що її вірш про повітряну тривогу, мені здається, Україною розійшовся миттєво просто.
Вона дуже багато вірші надсилала, тому ми мали можливість трішечки раніше з ними познайомитися. І складно сказати, чи є наші спільні досвіди, але те, що мені точно відгукувались історії її друзів, особливо історії болю, то це однозначно.
Я пригадую наше листування з нею під час першого фестивалю «Протасів Яр», що був присвячений пам’яті Романа Ратушного — ми разом з нею працювали з координатами фестивалю, працювали над програмою, а потім вона під час заходу поїхала за кордон на якийсь час, тобто не була кілька якихось фестивальних днів, а він тривав ціле літо минулого року. Відкриття було в травні, а червні вона не була, і перед своєю загибеллю вона мені раптом пише таке: «пробач, будь ласка, пробач, хочу повернутися, пробач, будь ласка, що я не з вами, я слідкую, і це для мене страшенно важливо, пробач, будь ласка, і попроси пробачення у всіх і у Світлани, що я не можу бути з вами». Я їй пишу Віко, ти про що взагалі, ти робиш важливу справу, чого ти раптом? Це повідомлення серед ночі, це наскільки було для неї важливо, зокрема і фестиваль пам’яті Романа Ратушного.
Я хочу запитати, Таню, про втрати людей культури, людей мистецтва під час війни. Скільки Україна втратила людей, таких, як Вікторія, і я хочу запитати про цей проєкт «Люди культури, яких ми втратили».
Тетяна Терен: На сьогодні це понад 110 імен, якщо ми говоримо про українських митців: це і письменники, і режисери, і художники, бібліотекарі, директори музеїв… Але ми завжди наголошуємо, що це неповний список, тому що в нас немає доступу до окупованих територій.
Навіть в наших волонтерських поїздках ми дуже часто дізнаємося про нові історії, або нам пишуть рідні і друзі загиблих. Щойно ми були в нашій останній волонтерській поїздці, і нам теж розповіли про директорку будинку культури, яка загинула під час обстрілу. Тому ця цифра точно не є остаточною, це жахлива, немислима цифра наших втрат.
Вікторія, до речі, теж нас підтримала в цьому. Я завжди пояснюю, що ми не є документаторами воєнних злочинів, ми працюємо більше в інформаційному полі. У наших волонтерських поїздках чи в адвокаційній роботі є інструменти документування, але це не наш основний профіль. Але Вікторія завжди, постійно наголошувала, що те, що ви робите, це документування. Вона дійсно в цьому дуже фахово розібралася, на тренінгах і у своїй роботі, і вона теж постійно спонукала, що будь ласка, продовжуйте цей моніторинг.
Вона теж ним користувалася, вона брала звідти історії і імена, часто отакими нічними повідомленнями, які ти згадувала, які згадувала Женя, вона могла мене спонукати до якоїсь ідеї, навіть не говорячи прямо. От просто в мене настільки вмикалася якась мотивація, і раптом приходили думки, що потрібно зробити. Саме тому, якщо поглянути на проєкти ПЕНу за останні там три-чотири роки, там дуже часто можна знайти «авторка ідеї Вікторія Амеліна».
І коли її не стало, це теж якось прийшло до мене. Буквально за кілька тижнів після її загибелі я раптом зрозуміла, що недостатньо того всього, що ми робимо. Ми маємо, користуючись нашими інструментами, інформаційними словом, знайти можливості для того, щоб це були не просто імена, не просто статистика, щоби всі ці історії були розказані.
І тут подвійна робота — з одного боку, ці історії мають бути озвучені, ми маємо знати про долю цієї людини, що вона робила, які справи ми можемо продовжити, а з іншого боку, працюючи над цим проєктом «Люди культури, яких забрали війна», ми зрозуміли, яка це велика підтримка для рідних, те, що до них приїздять, що їм дзвонять, те, що ми дуже часто потім продовжуємо якісь спільні ініціативи, робимо виставки, допомагаємо щось зробити в тому місті, містечку, де жила ця загибла людина. Тобто ми всі знайшли у цьому якусь велику мотивацію і підтримку, і оскільки історій дуже багато, це робота, звичайно, на роки.
Я дуже хочу, щоб ці історії не просто виходили онлайн, щоби вони були, зокрема, в книжковому форматі, і українською, і англійською мовою, для того, щоб ми могли далі поширювати ці історії особливо, особливо за кордоном.
Буквально за кілька днів до своєї смерті, Вікторія допомагала та займалася родиною Володимира Вакуленка, вона, власне, возила Києвом, це була така екскурсія для мами і сина Володі Вакуленка. Власне наша з нею остання розмова була присвячена цій їхній подорожі, їхньому приїзду, і наша розмова була присвячена і тому, що вона планувала відправити десь на лікування дружину херсонського диригента Юрія Керпатенка, який теж загинув через свою позицію.
Моє останнє питання — що ми можемо зробити, щоб підтримати і щоб плекати оцю пам’ять про Віку, щоб Віка займала належне місце в нашій культурі, попри те, що її немає з нами фізично?
Євгенія Подобна: Знаєте, мені здається, що людина остаточно помирає тоді, коли про неї забувають, а письменник — коли перестають читати його твори.
Напевно перше, що ми можемо зробити для Віки, це читати, це поширювати її книжки, і мені дуже шкода, що зараз стільки премій, стільки уваги, яких вона не отримала цього за життя, бо вона правда на це заслуговували. Не тому, що вона наша подруга, тому що це дійсно неймовірний талант.
Другий момент: зараз я знаю, що подруга Віки вона береться за реалізацію проєкту, на жаль, не можу розповісти зараз деталей, але Віка також дуже переймалася тим, скільки об’єктів культурної спадщини нашої було зруйновано росіянами, і ця історія її дуже турбувала. І от зараз є подруга, з якою вони разом обговорювали це.
https://s3.eu-central-1.amazonaws.com/media.my.ua/feed/42/862806a0b5ec94ea2492f9f683903496
Вікторія Амеліна
Взагалі, Віка була дуже щедра на ідеї. От здавалося б, люди творчі, є такий стереотип, що вони мають конкурувати, щось там плагіатити. Віка ж, вона настільки кожним проєктом переймалася, вона навпаки, пропонувала свою допомогу, постійно щось обговорювала, дарувала свої ідеї. Ну тобто дійсно, їй дуже хотілось просто, щоб це було реалізовано. Напевно, другий її такий заповіт — реалізовувати все те, про що вона говорила, бо дійсно, кожна ідея була класна. І знову ж, не тому, що вона наша подруга, а тому що, ну дійсно, це людина, яка бачила глибше і ширше ніж багато хто з нас. І мабуть продовжити її справу — це головне, що ми зараз можемо для неї зробити.
Тетяна Терен: Я би додала, що окрім книжок є історія Нью-Йоркського літературного фестивалю, і його теж є можливість підтримувати, тому що і далі спільнота друзів і подруг справу цю продовжують, і допомагають, зокрема, талановитим дітям із Донеччини, тому це можна підтримати фінансово.
Але в загальних рисах, я би сказала, що якби Віка зараз була поруч, вона би сказала найголовніше: будь ласка, тримайтеся, і продовжуйте робити ще більше. Ви робите вже дуже багато, але будь ласка, робіть ще більше задля нашої спільної мети. Це для неї було точно найважливішим, і те, що вона робила в дуже різних ролях та іпостасях, поєднуючи нас, залишаючи нам так багато завдань і ниточок, було саме для цього.
Вона точно знала, і вона про це говорила. І в цьому вірші про майбутнє, вона знала, що попереду є Україна, є перемога України, і ми всі маємо до цього йти, і підтримувати одне одного так, як Віка підтримувала.
Євгенія Подобна: Таня говорить правду. Коли Віки не стало, це настільки було відчутно, що немає там тієї людини, яка тобі після кожного вибуху буде писати «як ти?», яка буде постійно там писати о першій ночі «слухай, там ще одна подруга не відповідає, в неї чоловік кілька днів не виходив на зв’язок, може ти щось знаєш, може ти щось чула?». Дійсно, щоб ми отак були поряд один з одним і трималися разом, і підтримували одне одного. Це, напевно, головніше.
Залиште коментар