Психіатричні втрати армії США під час Другої Світової війни становила 23% від загальної медичної евакуації (направлення в шпиталь). Під час Корейської війни психіатрична евакуація становила вже 6%. А от під час першої фази В’єтнамської війни цей відсоток, як не дивно, впав до рівня 3-4%. Правда потім він значно виріс, але про це пізніше.
На відміну від класичних психозів і неврозів під час війни значно виросли проблеми психо-соціального характеру, які продовжувались і після виходу США з цього конфлікту: зріс рівень вживання наркотиків (кількість військових, які зловживали наркотиками виросла на 260%), конфлікти на расовому підґрунті, соціальні та вікові конфлікти, самогубства.
Також на бойову спроможність вплинув синдром «коротко строковика», який проявлявся в тім, що за 4-6 тижнів до закінчення строку служби військового (яка у В’єтнамі тривала один рік) спостерігалася значна втрата бойового духу, зниження готовності виконувати накази через страх загинути чи бути пораненим саме в самому кінця перебування на війні.
Також за часів В’єтнамської війни значно зросла частка військових правопорушень. При чому погіршення дисципліни та втрати продемонстрували «цікавий» дрейф. Перша та Друга Світові війни, а також корейська війна концентрували психіатричні втрати та порушення дисципліни в більшості своїй на передовій лінії, а тил був місцем відносного спокою. Але В’єтнамська кампанія перевернула все навпаки – на лінію вогню зменшились психіатричні втрати та підвищився рівень дисципліни, а тил «розвалився».
Військові психіатри зіткнулися з проблемами іншого характеру, до вирішення яких вони були не готові. Зловживання наркотиками прийняло характер епідемії і для її вирішення не вистачало ні наркологів (їх майже взагалі не було), ні пропагандистів, ні дієвих профілактичних заходів. Соціальні конфлікти породжувалися через вбивства командирів і співслужбовців, моральне знецінення, деморалізацію та дегуманізацію самої військово служби. Військовослужбовці переставали довіряти командуванню та один одному в більших масштабах, ніж це було хоч колись раніше. А лікарняні ліжка в психіатричних лікарнях стояли порожніми.
Це я про те твердження, що генерали завжди готуються до минулих війн. Як бачимо – не тільки генерали, але й і військові психіатри.
Але у другій фазі війни у В’єтнамі почали відбуватися значні зміни з особовим складом американського контингенту. Особливо вражаючим було надзвичайне зростання показника евакуації з країни за психіатричними показаннями. До 1971 року цей щорічний показник залишався на рівні, нижчому за 4–5/1000. У період до липня 1971 року він сягнув позначки 42,3, а упродовж наступного року ‒ до липня 1972 року ‒ підскочив до 129,8. Іншими словами, на цей момент війни кожен восьмий солдат з тих, кого евакуювали, був евакуйований із психіатричних причин (переважно через залежність від героїну). Як наслідок, зріс також відсоток евакуацій із нейропсихіатричних причин серед усіх медичних евакуацій. Він залишався нижче 5 %, але піднявся до 30 % наприкінці 1971 року, а за рік ‒ наприкінці 1972 року ‒ до 61 %. У 1971 році солдатів частіше евакуювали з В’єтнаму через вживання наркотиків, аніж через бойові поранення.
Таким чином, під час фази виведення військ збройних сил США з В’єтнаму (1969–1973 роки) військові психіатри зіткнулися зі складнішим розвитком подій, аніж ті, хто служив раніше, а саме: небезпечною ерозією бойового духу та епідемією психіатричних розладів і порушень дисципліни; поширеність психоневрологічних захворювань серед військовослужбовців армії США загалом сягнула пікового рівня, який спостерігався під час Корейської війни; рівень захворюваності на психози серед військовослужбовців армії США загалом був максимальним; діагностування розладів особистості та поведінки сягнуло піку; частка ліжок у військових шпиталях США, на яких перебували хворі на психіатричні розлади, була як ніколи високою (навіть вищою, аніж у «період психіатричної катастрофи» у Другій світовій війні). Під кінець війни традиційні психіатричні моделі лікування масової деморалізації та психічних розладів видавалися переважно неефективними.
Проблема поглиблювалась організаційним фактором. Військові психіатри, так само, як і звичайні солдати, служили у В’єтнамі один рік. Через рік відбувалася ротація і на місце психіатра, який улетів в Гонолулу, прилітав новий лікар, який взагалі не знав специфіки служби. Звичайно на місцях залишались інші лікарі, але вони так само були не дуже обізнані. Крім того загальна обмеженість кількісті посад психіатрів (їх було максимум 135) не дозволяла сформувати критичну масу професіоналів, яка б (маса) концентрувала та передавала досвід і цінну інформацію на тактичному рівні – від одного фахівця іншому. Фактично короткострокові контракти в цій сфері зіграли погану шутку з системою психічного здоров’я.
Отже психіатрична служба на початковому етапі війни виявилась непотрібною, а на завершальному – неспроможною, щоб впоратись з новими викликами. Проблема деморалізації знаходилась поза межами військової психіатрії і, виходячи з досвіду попередніх конфліктів, ніхто не очікував що лікувати доведеться не мізки, а поведінку.
З іншого боку, можливо, ці проблеми й не могли бути вирішені силами військових психіатрів.
По-перше, із прогресуванням війни питання бойового духу та психічного здоров’я дедалі більше перемежовувалися між собою. Проте ті, хто відповідав за перше питання (військові командири), і ті, хто відповідав за друге (військові психіатри), не мали спільної точки контакту. Їм просто ніде було пересіктися.
По-друге, психіатрична підготовка у той час, зокрема й у військових закладах (незважаючи на наміри змін), не робила наголос на соціальній патології і втручаннях (включно із макрорівнем соціальних втручань), а також не забезпечувала достатнього практичного навчання соціальному аспекту психіатричних хвороб.
Які висновки нам слід зробити з цього американського кейсу?
Є ризик, що наша психологічна підготовка, всі наші намагання пропагандувати правила роботи з ПТСР – це підготовка до минулої війни. Ми орієнтуємось на практики армій, які вже давно або взагалі не воювали, або воювали в геть інших умовах, з іншим типом противника та на інших ресурсах і станах. Тому наші психологічна практики можуть виявитись не ефективними (не впевнений, але дуже боюся цього ризику). Причому ця не ефективність може бути обумовлена настільки широким переліком причин, що із сьогоднішнього дня складно навіть уявити який фактор буде вирішальний і який чинник буде впливати на нашу психологічну стійкість.
Ефект накопичення в армії негативних явищ та ризик «прориву дамби». Американський приклад з В’єтнаму показав, що кількість психічних втрат наростала по гіперболі. І будь яка система не мала б можливості впоратись з таким зростанням. Наші військові зараз знаходяться в дуже виснаженому стані. Їх моральна стійкість майже вичерпана. Суспільство та політичне керівництво країни не здатно створити умови їх заміни на фронті і вони сприймають себе як приречених на смерть чи поранення. Відсутність умов демобілізації для наших військових так само токсично, як для американських військових став токсичним вплив соціальних чинників. І в даному випадку жодна психотерапія не допоможе, бо лікувати треба буде не конкретного вояка, а все суспільство.
Читайте також:
Поганий командир може бути набагато небезпечнішим, ніж ворог
Новий закон про мобілізацію. Кому приготуватися
Стати «шизофреніком» за 300 тис. грн. Як суди карають тих, хто допомагає ухилянтам
Інна Совсун: Президент замірятиме рейтинг у неіснуючій країні, якщо боятиметься говорити про мобілізацію