https://s3.eu-central-1.amazonaws.com/media.my.ua/feed/42/b8f838ba739883c1633f90b92667ec65.git
​​​​​​​Цього року до сотні найвпливовіших людей світу за версією журналу «TIME» потрапила Юлія, вдова померлого за дотепер не встановлених обставин у російській тюрмі російського опозиціонера Олексія Навального Юлія
Вона очолила категорію «Лідери» й потрапила на обкладинку. Віцепрезидентка США Камала Гарріс наголосила на мужності цьогорічної обраниці. Мужність пані Навальної полягає в тому, що вона засудила брехню та жорстокість російської влади на Мюнхенській безпековій конференції.
Майже в унісон із проголошенням вдови Навального «головною лідеркою`2024» оголосили програму цьогорічного Каннського кінофестивалю. У основному списку претендентів – знову Кирило Серебренников із художнім фільмом «Лімонов. Балада про Едічку». І знову – Сергій Лозниця з документальним фільмом про російське вторгнення в Україну The Invasion («Вторгнення»). Кінопродюсер Михайло Майліс написав, що команда працювала над фільмом два роки, щоб зняти стрічку про «дорогий і мужній український народ». За його словами, для зйомок «проїхали всю Україну».
Ось так виглядає come back російського порядку денного на впливові майданчики та відповідно – в широке позитивне інформаційне поле.
Ще рік тому на відкритті Каннського фестивалю зірка світового кіно Катрін Деньов читала зі сцени вірш Лесі Українки. Це явний жест підтримки воюючої України, і не єдиний: згодом актриса начитала аудіоверсію поетичної книги Любові Якимчук «Абрикоси Донбасу».
А позаминулого року Серебренников і Лозниця ображалися в тих таки Каннах на прямий та непрямий бойкот російської культури. Ба більше: режисер стрічки про «дорогий і мужній український народ» публічно засудив цей бойкот, водночас знецінивши українську. За що його оперативно виключили з членів Української кіноакадемії. Що дало режисерові, який наполягав і наполягає на причетності українців до єврейських погромів під час Другої світової та до розстрілів у Бабиному Яру, вилити в бік України чергову порцію російської отрути.
Розбирати ці та подібні кейси можна довго. Але висновок буде однаковий: на Заході з упертістю кіношних божевільних учених намагаються розгадати декларовані самою Росією загадки російської душі. Третій рік масштабного вторгнення в Україну, щоденні обстріли, щоденна загибель від «духовних» російських бомб та ракет українських громадян, серед яких давно не рідкість немовлята, кадри з Бучі та Ірпеня тощо ключ до розгадки не дали. І не дадуть.
Знаєте чому? Бо з 40 відомих від 1910 до 2021 року екранізації роману Льва Толстого «Анна Кареніна» лише 10 власне російських. Голлівуд і Британія створили по 5, Франція – 4. Нема смислу перераховувати інші країни, чиї кіномитці перенесли цей твір російської класики на екрани, хоча серед них є навіть Венесуела.
Зате є смисл наголосити: за винятком класика англійської літератури Вільяма Шекспіра, жоден інший твір так часто не втілювали в кіно. Це стосується навіть класичних творів літератур інших країн. У тих же США так не екранізують Вільяма Фолкнера, Марк Твена чи Френсіса Скотта Фіцджеральда, як Толстого. А у Франції нема стільки екранних переспівів Александра Дюма.
Читайте також: Дозволити в Україні видання окремих російських авторів дорівнює розведенню тарганів
Маєте лише один приклад екзистенційного позитивного впливу Росії на західний світ. Передусім через культуру – на інші сфери життя, включно з політичною. Бо там, де мертвий Толстой та живий Серебренников – культура, там Юлія Навальна – політичний лідер. Хоча її політична вага після чоловікової смерті в Україні справедливо ставиться під сумнів, для Заходу пані Навальна – та Росія, яку там хочуть чути, бачити й зовсім не хочуть утратити.
Зупинимося трошки на фільмі про Едічку Лімонова, він же – уродженець Харкова Едуард Савенко.
Націонал-більшовик, серед вихованців якого – Захар Прилєпін, російський військовий злочинець. Загалом за Савенком-Лімоновим тягнеться величезний шлейф усього того, що не прийнятно в цивілізованих суспільствах. Проте фільм про нього Канни радо прийняли.
Річ у тому, що радикал, українофоб та загалом за життя анзизахідник Едічка – жертва путінського режиму. На Едуарда Веніаміновича за життя завели кілька кримінальних справ за тероризм – у Росії за тероризм, ага! – оголосили в розшук та навіть протримали за ґратами у 2002-2003 роках. Так само як «пришили» справу Кирилові Серебренникову, хоча цю жертву режиму тримали під домашнім арештом. Але і тут не все. За часів СРСР Савенко-Лімонов був політичним емігрантом та жив у Парижі. Де й написав свій перший роман «Це я – Едічка!» З приходом так званої «перебудови» її головний рупор, журнал «Огонёк» під редакцією українського радянського поета Віталія Коротича опублікував із Лімоновим велике інтерв`ю під заголовком «Разговор с нормальным писателем».
Отже, для тих на Заході, хто надає майданчики як живому Серебренникову, так і давно померлому Лімонову, вони та подібні до них – вигнанці, борці з авторитарним, читай – червоним російським режимом. Буквальний аналог «білої» еміграції. Тієї самої білої гвардії, описаної Михайлом Булгаковим, ще одним визнаним за західним кордоном класиком.
Після остаточної перемоги Червоної армії та встановленні радянської влади й диктатури з`явився термін білоеміграція. Переважно з Росії емігрували дворяни з поважним родоводом, військові, інтелігенція, підприємці. Вони об`ємно та драматично представлені ще в одному радянському фільмі за творами Булгакова – «Біг». І карикатурно – в підлітковому пропагандистському бойовику тих же часів «Корона Російської імперії».
Нинішня російська еміграція займається рівно тим самим, що білоемігранти сто років тому. Гуртуються, створюють так звані опозиційні видання, розвивають так звані опозиційні телеканали на кшталт «Дождя», відкривають в інтернеті персональні канали й звідти критикують путінський режим. Ось вона, та сама мужність, про яку писала Камала Гарріс, згадуючи Юлію Навальну. Ось за що сто років тому західні лідери думок полюбили білоемігрантів, усю ту білу гвардію, яка тужила за втраченою Росією й клялася відродити в якомусь вигляді. Чи то в форматі монархії, чи то в парламентському варіанті.
Читайте також: Чому «какая разница» підіймає голову у воюючій країні
Насправді ж для Європи та Америки підтримувати «Білу гвардію 2.0» означає готувати якусь чергову екранізацію «Анни Кареніної». Вірити в якісь цивілізаційні перспективи майбутньої, нової Росії. Коли своєю смертю помре Путін, застрелиться Шойгу і втече в Білорусь чи ще кудись Медведєв. Отоді на їхнє місце прийде…
Хто? Точно не Юлія Навальна, Юлія Латиніна, Борис Акунін чи Максим Кац. Від їх та подібних до них не варто чекати якихось активних дій. Так само як білоемігранти не могли, не мали фізичної можливості поміняти владу в Кремлі. Щоб це зробити, слід визнати патологічну хворобу Росії, котра вразила цю територію та мешканців ще від часів Івана Грозного, як не раніше. Визнати має не Захід чи Україна – з діагнозом мають категорично погодитися Юлія Навальна, Кирило Серебренников, Сергій Лозниця, Гаррі Каспаров, Андрій Макаревич, Павло Дуров, Леонід Парфьонов, Юрій Дудь – список можна і треба продовжувати. Тільки ж їм простіше лишатися в статусі білої гвардії…
Спеціально для Еспресо.
Про автора: Андрій Кокотюха, письменник, сценарист.
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Залиште коментар