Інші учасники нашого кінопроцесу вже пишуть саркастичні коментарі, штибу це 10/10 за рівнем іспанського сорому.

Взагалі, це не дивно, бо протистояння між Держкіно та великою частиною кіношників з часом лише посилюється. Тому майже кожен крок відомства зустрічається з обурено-насмішкуватою реакцією.

Нині на фейсбук-сторінці Держкіно з’явився допис, в якому повідомляється, хто ж поїде представляти вітчизняну кіноспільноту на одину із найпрестижніших подій у світі – Венеційський кінофестиваль. Список наступний: Генеральний консул України в Мілані Андрій Картиш, голова Держкіно Марина Кудерчук, голова Ради з державної підтримки кінематографії Артем Колюбаєв, продюсер Сергій Лавренюк, представник венеційської бієнале, французький режисер Філіп Азуле, продюсер стрічки «Буча» Олександр Щур, виконавча директорка Української кіноасоціації Вікторія Ярмощук і голова ГО «УкрКіноФест» та продюсер обох «Свінгерів» і «Сусідки» Андрій Ногін.

У своєму дописі Держкіно називає це товариство – «ключовими представниками кіноіндустрії», що викликало, скажімо так, деяку незгоду та подив в обговореннях. Названі люди братимуть участь у «важливій події на підтримку України – “Українському дні”». І як «апофігєй нашого апофіозу» – модератором заходу буде Володимир Остапчук, який, схоже, вже давно обраний відомством як улюблений ведучий.

З одного боку – наче і зрозуміло, бо Остапчук чудово володіє іноземними мовами. З іншого – його репутація викликає чимало запитань: то зашквар з «голодною тусою», то нині зі скандальним шоу на юутубі «Мекнув–питайте», в якому герої виставляли жінкам різні оцінки. Оскільки другий випадок стався зовсім недавно, то це лиш підкреслює, що питання репутації Держкіно зовсім не хвилює.

Також цікава ситуація із продюсером не менш скандального фільму «Буча» Олександром Щуром. Фільм, як переконують творці, створений не за державний кошт і має на меті ще раз привернути до України увагу саме міжнародної аудиторії. Нагадаю, що скандал виник тому, що велика кількість і кіношників, і людей поза галуззю вважають вибір теми – спекуляцією та вважають, що настільки складні стрічки повинні фільмуватися щонайменше через кілька років, якщо не більше. Також є сумніви у якості стрічки, бо її взялися створювати люди, які до цього займалися не сказати що надто інтелектуальними та мистецькими комедіями.

Пан Щур був сценаристом у «95 кварталі», був співавтором одного з найкасовіших вітчизняних фільмів «Я, Ти, Він, Вона». Режисер – Станіслав Тіунов продюсував дві не надто успішні комедії – «Побачення у Вегасі» та «Продюсер». Останню публічно критикували навіть учасники процесу, приміром виконавець головної ролі Олексій Дурнєв.

Але захисників у «Бучі» теж є багато. Вони апелюють найчастіше до того, що такі фільми вкрай потрібні для культурної дипломатії і що нам варто щось протиставляти росіянам, які зараз вбухують у пропагандистське кіно скажені гроші. Та усе ж, ми бачимо, що широко розрекламоване кіно «Свідок», яке «розповідає страшну правду про нацистів та бендеровцев, які творили злочини у Бучі» з тріском провалився навіть у російському прокаті. І це при тому, що його якість явно була кращою, ніж решта нашвидкоруч зроблених агіток штибу «Солнцепьока» та «Кримського мосту».

Та усе ж, у нас тут з вами демократія і, ясна річ, кожен має право знімати що хоче. Власне, як і отримувати при цьому критику від суспільства. Зовсім недавно Олександр Щур був на індустріальних панелях на Одеському кінофестивалі. Практично у кожній своїй репліці він жалівся на неймовірний хейт з усіх боків, але продовжував запевняти що його проєкт – надзвичайно важливий. Безумовно, нам усім варто дочекатися прем’єри, коли про роботу можна буде говорити більш предметно та об’єктивно. Бо ну а раптом. Але ось цікавий епізод.

На одній із дискусій режисерка Марина Ер Горбач підтримала знімання «Бучі». Її аргументи були десь таким, як я описала вище – не важливо, що автори знімали до того, давайте облишимо скепсис і не будемо нічого нікому забороняти. Режисерка згадала, як ідею її дуже успішого «Клондайку» теж не сприймали, казали, що зарано, а вийшло зовсім навпаки – робота отримала багато нагород і автори мали змогу дуже активно розповідати про нашу війну аудиторії на різних подіях. Щоправда, жодних заборон і не відбувається – зйомки відбулися, ніхто їх не зривав і робота над «Бучею» триває. А критика і заборона – це зовсім різні речі, бо свобода слова теж є ознакою демократії.

Проте вже після промови Марини Олександр черговий раз взяв слово і почав демонструвати просто-таки аматорське уявлення про авторське кіно. Мовляв, це якась нудятина і трешатина для купки поціновувачів, а нам потрібне масове кіно. Після цього режисерка, злегка офігівши, сказала, що зараз забере свої слова назад. Тому, вже вибачайте, але щось я переймаюся за рівень спічів пана Щура у Венеції.

Ось кілька реакцій представників кіноспільноти на цей список делегації. Кінокритикиня Наталя Серебрякова засмутилася, що не потрапить на «Українські дні», бо вже поїде з фестивалю. Здивувалася, що саме ці люди репрезентуватимуть індустрію та запитала у режисерки Анни Бурячкової, стрічка якої «Назавжди-Назавжди» представлятиме Україну у програмі Orizzonti Extra, чи запросили її на цю подію. Виявляється, що ні.

https://s3.eu-central-1.amazonaws.com/media.my.ua/feed/81/08eb4705da857761dad5409ede68b827.jpg

Режисер Іван Сауткін написав, що, на його думку, Держкіно перебуває у паралельному світі: «Конкретно з цього повідомлення можна дізнатися про те, хто у тому вимірі є авторитетами у їхній кіноіндустрії. Судячи з цього повідомлення, найбільш визнаними та впливовими там є ті, з ким кінематографічна спільнота у нашому, реальному вимірі майже не знайома і тим паче, не сприймає їх гідними уваги».

Кастингдиректорка Алла Самойленко вдалася до іронії: «Дивіться, який у нас «бомонд» їде у Венецію! Дивуюся, як там не виявилося двічі орденоносця Горбунова. Здобули!»

Уся ця ситуація зовсім не стала сюрпризом. Адже нині ситуація така: кіноіндустрія фактично поділилася на тих, хто активно критикує Держкіно і тих, кому вдалося потрапити до пулу наближених. Схоже, ця ситуація зберігатиметься аж момету змінити не лише очільниці відомства, а загалом теперішньої політичної верхівки.