З присмаком солі та ароматом легенд. Це — Долина, невелике містечко на Прикарпатті.

500 років тому слава про нього гриміла на всю Європу. Бо тут виробляли тодішнє «біле золото» — високоякісну розсипну сіль. І використовували її не лише як приправу для страв — а й для зберігання продуктів.

Навіть сьогодні солі в Долині так багато, що вода у криницях гіркувата. Але парадокс: зараз долинську сіль ніхто не виробляє. Її неможливо купити… А місцеві жителі вживають менш якісну сіль, яку привозять за тисячу кілометрів.

Що сталося з найвідомішою українською соляною долиною? Дивіться у нашому матеріалі з циклу унікальних українських міст.

Тут все з присмаком солі — історія, архітектура, місто і…

Іван Андрусів, експрацівник Долинського сільзаводу:

Навіть вода солена.

Іван Матіїв, працівник Долинського краєзнавчого музею «Бойківщина»:

На гербі Долини п’ять топок солі…

Її століттями подавали на стіл польським королям та австрійським цісарям.

Віктор Марчак, історик:

Купці із Флорентійської республіки, із республіки Святого Марка — Венеційської республіки.

Купці долали тисячі кілометрів, щоб придбати її саме в Долині. Невеличкому прикарпатському місті, яке в середньовіччі стало справжнім промисловим клондайком із виробництва солі.

Ярослав, житель Долини:

Там до тепер ще тече ропа із землі. От саме така, можна на язик попробувати й буде така солена що ну.

Але як непримітне містечко на Прикарпатті стало частиною європейського соляного шляху? Чому сіль, яку безперервно виробляли тут не одне століття, нині більше ніде не можна купити? А старовинна солеварня, слава про яку гриміла на всю Європу — сьогодні просто розсипається? Та чи є шанс знову відновити виробництво солі?

Жанна Дутчак, кореспондентка:

Непролазні хащі, і трава до колін… Мабуть, вам цікаво чого ми сюди видерлися. Лише погляньте, звідси місто Долина як на долоні. Нині це просто оглядовий майданчик, а п’ять століть тому — тут пролягав соляний шлях. І стояв замок — такий собі прототип сучасної митниці.

Віктор Марчак, історик:

Де сіль обліковувалася, куди її привозили, складували й потім вже відвозили в торгівельні пункти.

Жанна Дутчак, кореспондентка:

Коли саме почалася історія солеваріння в Долині й досі достеменно не відомо. Але є одна легенда. В десятому столітті в горах біля Долини пастухи випасали овець… Одного разу вівці побігли вниз до струмка, аби напитися. Це була річка Сівка, яка і нині протікає через місто. Пастухи спустилися сюди, і побачили береги вкритті сіллю…

Ось це місце. Білих берегів з сіллю тут вже, звісно, давно немає. Але самого мінералу в землі тут і нині вдосталь, — переконують місцеві жителі.

Мирослав, житель міста Долини:

Набрали у відро, то вже цілу ніч постояло, то вже на ранок осадок солі.

Ярослав, місцевий житель:

Якщо кип’ятити в ньому воду, то накипи залишаються такі солені. Як помиєш машину машина вся в розводі від солі.

Долиняни кажуть: до такої води вже звикли, тому смак солі навіть не відчувають. Чи відчуємо його ми? Йдемо до криниці.

— Ні не дуже солена. Але така, незвична вода. — Так вода незвична.

А ще значно густіша й жовтіша за звичайну воду. Чи може таке постійне споживання солі нашкодити здоров’ю — ніхто достеменно не знає. Але деякі містяни кажуть, що ця вода навпаки — лікувальна.

Ярослав, місцевий житель:

Поки я жив тут і користувався цією водою, я ні одну пломбу не поклав на зуб. Я думаю, що від цієї води. А коли перейшли на централізовану за два три роки щось дирка в зубі зробилася…

У часи середньовіччя сіль прирівнювалася навіть до грошей. Її часто називали «білим золотом». Бо окрім вживання в їжу, використовували ще й для зберігання продуктів.

Іван Матіїв, працівник Долинського краєзнавчого музею «Бойківщина»:

Тому що все, що зберігали, солили раніше. Закрутки ніякі не робили, все зберігалося в солі, м’ясо і так дальше в бочках солили й зберігали. Не було тоді холодильників, тому сіль замінювала холодильники.

Перша дерев’яна солеварня у Долині складалася із півтора десятка невеличких будиночків… І нагадувала справжнє містечко.

Віктор Марчак, історик:

Була вона на цьому місці, де ми зараз знаходимось. Протікає річка і знаходяться такі соляні джерела на глибині кількох десятків метрів. На 1500 рік Долина продавала в рік 12 тисяч бочок солі.

Іван Матіїв, працівник Долинського краєзнавчого музею «Бойківщина»:

Були свого роду такі криниці, таким відро подібним посудом із волової шкіри черпали ропу, виливали в такі чани знизу підвалювали дрова. При кипінні вода випаровувалась і залишалася сіль. Це справжня топка солі кінця 19 століття.

За радянських часів тут виробляли сімнадцять тисяч тонн солі в рік — це близько трьохсот вагонів. І розвозили по всьому СРСР.

Іван Матіїв, працівник Долинського краєзнавчого музею «Бойківщина»:

Кожного дня один вагон солі кращої якості відправляють в Ленінград, а один вагон кожного дня відправляють в Москву.

Іван Андрусів у ті часи саме працював на заводі. Возив сіль у Дрогобич, де її з мішків розфасували у кілограмові пачки й відправляли на продаж. Каже: те величезне виробництво досі в нього перед очима.

Іван Андрусів, експрацівник Долинського сільзаводу:

Тут велика така барбара є.. знизу така піч, є такі довгі газові пальники, і пальники горять і сіль випарюється.

Та в середині дев’яностих Долинський завод, де майже 1000 років виробляли сіль закрили. Сьогодні його будівля — одна велика руїна.

Віктор Марчак, історик:

Сіль не закінчилася, а закінчився дешевий газ як енергоносій. А у важкій економічній ситуації дев’яностих років було нерентабельно випалювати сіль витрачаючи кубометри газу.

Жанна Дутчак, кореспондентка:

Сотні тон долинської солі так і залишилися лежати в землі. І що парадоксально, маючи під ногами стільки якісного «білого золота»- жителі Долини змушені купляти сіль, що виробляють за тисячі кілометрів звідси. Зазвичай ось таку звичайну кам’яну сіль.

Не менш трагічна доля і самої будівлі-солеварні. Попри статус пам`ятки промислової архітектури дев’ятнадцятого століття — її просто викинули на смітник історії. Спершу над унікальними спорудами поглумилися мародери, які винесли з них все, що лише можна. Навіть вікна. А нині — будівлі «добиває» природа.

Різниця між цими фото всього кілька років. Приголомшлива різниця, правда?

Але це ще не кінець історії найвідомішої української соляної долини. В міській раді запевняють, що хочуть вдихнути в солеварню нове життя. І звести перший в Україні промисловий музей з реальною атракцією: солеваром, який би за стародавньою технологією виварював в казані сіль. А ще за прикладом Моршина чи Трускавця відкрити в місті курорт.

Іван Дирів, міський голова Долини:

Наша соляна ропа є цілющою. Це підтверджено лабораторією одеською. І це другий напрямок використання — оздоровлення, відпочинок. Наповнення ван, якісь фізпроцедури. У нас є проєкт розроблене створення бальнеологічного такого центру.

Та для цього Долинська солеварня має спершу стати власністю міста. Нині міська влада веде переговори з Фондом держмайна про передачу сільзаводу громаді. А паралельно шукає інвесторів, які б погодились вкласти гроші для відродження колишньої слави долинського «білого золота».