Підсумки «Молодості». Світло і темрява

Підсумки фестивалю різні, і їх можна ділити на кількісні та якісні, національні й тематичні. І в першому випадку нейтральні цифри набувають значущості і надають відчуття легкої гордості – за 8 днів фестивалю, з 29 травня по 6 червня, в столичних кінотеатрах «Жовтень», Kino 42, «Оскар» («Гуллівер») і «Планета кіно» («Блокбастер») було показано 206 різноформатних і різножанрових фільмів у 21 конкурсній та позаконкурсній програмах. В цьому сенсі «Молодість» не пасе задніх, цілком вписуючись у фестивальні стандарти світу. Інша справа, що, оцінюючи якість власне національної кінематографії, гордість пропадає, поступаючись місцем суму: наші цілковито програли іноземцям. Причому всім і кожному. І якщо приклад, скажімо, фільму з Кот-д’Вуар «Ніч королів» Філіпа Лакота з програми «Фестиваль фестивалів», не є релевантним, бо, все ж, «Ніч королів» не є дебютним фільмом, а «Молодість» – фестиваль дебютів, тоді доречно згадати угорський шедевр «Природне світло». І те, що він отримав «Срібного ведмедя» за режисуру на Берлінському кінофестивалі цього року, аж ніяк не є надмірним порівнянням, зважаючи на те, що цим фільмом режисер Денеш Надь дебютував.

Нашим режисерам треба дивитися сучасних великих. У цьому полягає одна з головних задач «Молодості» – показувати приклади, на яких можна вчитися. Бо відчуття захвату від інших здатне породити відчуття сорому за себе – якщо є совість, розуміння предмету і відчуття самокритики, і бодай в такий спосіб підштовхнути до роботи над помилками та вадами. Звісно, в оптимістичній перспективі. Поки ж, як засвідчили фестивальні конкурси, українські фільми в своїй масі є примітивними в ідейному плані та кволими в постановочному. Особливо дивує за умов відсутності підстав присутні претензійність і горлопанство. Причому як у метрів, визнаних минулим, так і в початківців з наполеонівськими планами на майбутнє. Яскравою картинкою цьому слугує представлення першого блоку українських короткометражок з національного конкурсу, коли один із режисерів порекомендував переповненому залу «отримувати насолоду» від побаченого. Злість і цинізм цієї поради став зрозумілий лише потім, власне, під час перегляду, який важко було висидіти, перебуваючи ніби на голках від неадекватності співвідношення обіцяне/отримане. Так само бувало і після показу наших фільмів, піднятих до небес одами друзів, виробничих команд і їх запрошеними в залі. Гіперболізували успіх «Я працюю на цвинтарі» Олексія Тараненка з «Міжнародного конкурсу», переоцінювали значення «Пульсу» Сергія Чеботаренка в «Українських прем’єрах», а сама наявність в національному і міжнародному короткометражному конкурсах стрічки Марії Халпахчі, доньки багаторічного генерального директора фестивалю, тепер вже його художнього керівника, Андрія Халпахчі, кидає корупційну тінь. Утім, фільм Марії, «Кімната Батіка», має хоча б щось, про що можна говорити (пара прикметних жіночих робіт і органічна мова), хоча б у такий спосіб репрезентуючи молоде українське кіно. Зовсім погано стає, коли порівнюєш фільми від України з фільмами не українськими.

Поодинокі здобутки в різних формах і жанрах залишаються відрадою. Конкретно можна і треба згадати виняткову короткометражку Миколи Засеєва «Фаза» з національного конкурсу, багатющу на «кінематографічність» роботу, яка показує наявність думки, розуміння форми, і здатність режисера-сценариста придумати історію та послідовно і цікаво її втілити. За імениту і традиційно сильну українську документалістику стояла в двобою не тільки «Земля Івана» Андрія Лисецького, а й уся програма від фестивалю Docudays UA: якщо перший фільм достойно вписався в документальний конкурс з потужними стрічками зі всього світу, то загалом Docudays UA щасливо продемонстрував свою бездоганність, бо фестиваль таким є і з програмної точки зору, і з організаторської.

У «Молодості» ж продовжується прикрий обвал глядацької уваги, розпочатий, ймовірно, з безпрецедентного у світі переносу часу проведення – з другої половини жовтня, роками продумано зарезервованого після Варшавського фестивалю, трохи перетинаючись з Римським і передуючи фестивалю в Салоніках. Своє місце фестивалю в році завжди було важливим для кінематографічного істеблішменту і публіки, даючи розуміння, як чинити саме в жовтні. Вибрик, що дозволила собі «Молодість», зумовлений, як пояснювали організатори, прагненням урізноманітнити киянам дозвілля в час Дня Києва і «дати фестивалю травневого тепла», врешті, призвів до втрати глядача і уваги. Бо в теплий час люди воліють швендяти на повітрі, а не сидіти в закритих приміщеннях. Кіношна ж братія – байери, відбірники, кінематографісти – ще до пандемії, однозначно вибрали для себе Каннський кінофестиваль, традиційно закріплений за другою половиною травня (минулого року його відмінили, а цього, тільки цього, перенесли на липень). В тій самій мірі, «Молодість», чомусь, позбавлена і кінокритичної уваги, і це частково теж лягає у відповідальність фестивалю, не працюючого в напрямку згуртування, заохочення критиків та журналістів.

Криза фестивалю фактично збіглася в часі з кризою в країні, на цьому можуть наполягати організатори, але в той самий час у Одеського кінофестивалю глядацькі справи йшли (до пандемії) дуже добре, збираючи аншлаги навіть в циклопічному Театрі музичної комедії. Звісно, курортному морському місту та й ще у відпускний період центрально-український Київ мало що може протиставити. А тим паче зараз, коли вірус COVID-19 досі лютує в країні, досі існують карантинні обмеження і вимоги соціальної дистанції. Цілком логічно говорити і про страх людський… Якби не випадок показу того ж таки «Природного світла» Денеша Надя: поруч дві зали в кінотеатрі «Оскар» мали цілком протилежну увагу глядачів – на «… світло» злетілося аж 10 людей, в той час, як у сусідню залу вибудувалася довжелезна черга, нівелюючи і страх, і кризу.

Фільмова, програмна складова фестивалю аж ніяк не була цього року якісно збиткова – навпаки. Рівень представлених фільмів заслуговує на найвищу оцінки, і це стосується не тільки майже всіх позаконкурсних програм, з «Фестивалем фестивалів» та Скандинавською панорамою на чолі, а й конкурсу, особливо Міжнародного повнометражного. Голландський фільм «Стаючи Моною» Сабіне Люббе Баккер і Нільса ван Кувордена, сербський «Кельти» Міліци Томович чи британське «Після любові» Аліма Хана – фільми надзвичайної сили, які легко могли зайти в глядацьку душу, збурити її і залишити прекрасні й болючі відчуття доторку до чогось великого, що пішло, але залишило відбиток. Документальний конкурс всуціль складався з такого кіно (читайте окремий матеріал про це Галерея душ. Документалістика «Молодості»). І вже сам по собі, саме в такому вигляді, міг представляти фестиваль, і надати йому ваги і права називатися подією.

Врешті, перманентна криза в українському кінематографі, проходячи крізь призму «Молодості», виявляє тонкий, ледь видимий спектр особливого кіно, кіно живого. Подальша задача цей спектр зробити видимим для інших, якщо не для глядацької більшості, то, може, для продюсерської меншості, аби спонукати ріст, розширення, оприявлення. Втім, назагал, варто було б започаткувати критичне обговорення ось цього виявленого, живого і оригінального серед національних фільмів. А також винести на широке, громадське обговорення і сам фестиваль, аби віднайти причину зіпсутості й придумати спосіб полагодити зламане.

Думки, висловлені в рубриці Column, передають виключно погляди самих авторів і можуть не збігатися з позицією редакції «Детектора медіа». Тексти авторських колонок суб’єктивні та не претендують на всебічне висвітлення теми.