Коли фільмуєш у прифронтовій зоні, маєш чітко розуміти правила поведінки

66 фільмів із 32 країн показали на 17-му Міжнародному фестивалі документального кіно про права людини «Докудейс ЮА». Тривав з 24 квітня до 10 травня. Через пандемію коронавірусу проходив в онлайн-режимі — вперше серед українських фестивалів. На офіційному сайті глядачі могли безкоштовно дивитися прем’єри, майстер-класи, дискусії, залишати відгуки, спілкуватися з режисерами. Центральна тема цьогорічного «Докудейс» — дорослішання.Дві головні нагороди здобув український фільм «Земля блакитна, ніби апельсин» режисерки Ірини Цілик, 37 років. Переміг у міжнародному конкурсі «Доку/Світ» і національному «Доку/Україна».Стрічка розповідає про родину із прифронтового містечка Красногорівка Донецької області. 36-річна Ганна сама виховує чотирьох дітей — двох старших доньок і двох синів. Ховаються від обстрілів у підвалі. Знімають аматорське кіно про своє життя.— Це фільм про рятівні радощі творчості, — каже кінокритик Андрій Алферов, 43 роки. — Від кошмарів зовнішнього світу багатодітна сім’я затуляється мистецтвом саморобного кіно. Старша дочка Мирослава мріє вивчитися на оператора. А поки що не просто документує життя близьких, а знімає ігровий нарис вже пережитого ними самими. Формально, аби було, що пред’явити приймальній комісії під час вступних іспитів. Але насправді, щоб хоч якось зрозуміти, що відбувається навколо, у її власному житті. Художній твір — нехай і дилетантський — завжди передає сенс краще за всяку аналітику і новинні зведення.Ця документальна драма бере своїми портретами людей. І не важливо, що там герої говорять на камеру про війну. Важливі їхні обличчя, погляд.— Наша історія про невидимих для світу «маленьких людей», — говорить Ірина Цілик. — Незважаючи на обставини, борються за нормальне існування. Це також фільм про те, як люди працюють із власною індивідуальною та колективною травмою. Кіно допомагає героям по-іншому все це проживати.Фільмували впродовж року — від весни до весни. Важливо було якомога більше часу проводити поруч з героями. Ми всі здружилися. Спочатку знімальна команда жила в місцевому гуртожитку. В якийсь момент Аня сказала: «Мені набридло, що ви живете чортзна-де. Будете в нашому домі. Знайдемо, як вас покласти». Так були значно ближче. Коли зуби чистяться, борщі варяться — і тут вже й камера. Всі стали одним цілим. А не просто гостями, які прийшли та почали знімати. Мало все бути по-чесному. Для мене зйомки — це і власне створення фільму, і разом з тим людські стосунки.Стрічка про те, що відбувається на Донбасі, але загалом мало зачіпає тему політики. Відштовхується від універсальних питань про те, як зберігати людяність та оптимізм у важкі часи.Герої фільму майже не дивляться новини. У Красногорівці транслюють тільки російське телебачення, хоча це територія України. Наше там блокують. Тому опиняєшся в такій вимушеній внутрішній еміграції, як наші герої. Але переважно місцеві мешканці дивляться те, що їм пропонують.Був момент, коли ми повелися некоректно. Знімали епізод, у якому Мирослава катається на скейті зі своїм хлопцем, фотографує його. В якийсь момент зрозуміли, що за нами спостерігають. Будинки навколо здавалися абсолютно покинутими. Насправді ні. Там є військові, снайпери. До нас вийшов чоловік, поговорив з нами дуже м’яко, як з ошелешеними підлітками. Сказав: «Друзі, це не те місце, де можна знімати що попало». Коли фільмуєш у прифронтовій зоні, маєш чітко розуміти правила поведінки й не порушувати їх.»Земля блакитна, ніби апельсин» стала найпопулярнішою прем’єрою фестивалю. Зібрала понад чотири тисячі онлайн-переглядів.Гумор — це ознака інтелектуПриз глядацьких симпатій на цьогорічному «Докудейс ЮА» отримав фільм «Нотатки з війни» режисера Романа Любого, 29 років. Зібрав і поєднав особисті відеозаписи з телефонів і камер українських солдатів на Донбасі.— Ефект автівки, яка збиває людину. Саме з таким враженням я хотів залишити глядача після перегляду, — каже Роман Любий. — Відчуття, що ти щойно залишився в живих — яскраве враження. Більшість військових це пережили. Коли ти весь час перебуваєш у стані небезпеки, з відчуттям, що зараз тобі прилетить — мозок до цього звикає. Коли люди повертаються у звичні умови, функція само­збереження продовжує працювати.Працював над стрічкою п’ять років.Завдання картини — скоротити дистанцію між людьми з бойовим досвідом і всіма іншими. Це погляд на війну від першої особи, очима її учасників. Усі знаємо, що таке знімати на телефон. Легко поставити себе на місце людини з телефоном у руках.Відеосюжети з уривками з різних доль об’єднані в одну лінію. Рухаємося від літа в зиму. Від першого контакту зі зброєю до вже вправного військового менеджменту. Що глибше заходимо на територію, охоплену війною, то ближче підступаємося до смерті як явища. Хотів, щоб кіно подивилися не лише власне автори цих відео й інші ветерани. Але й наші співвітчизники, які живуть ніби в паралельній дійсності й питання війни їх не обходить.Не розумію, коли кажуть «іще один фільм про війну». Наче це питання закрите.У кадрі також багато специфічного фронтового гумору. Це — порятунок свідомості. Наприклад, є сцена, де йде повільний обстріл, час від часу прилітають кулі. А герої жартують, курять і коментують те, що куля щойно прилетіла і влучила майже по них. Дивишся на них і думаєш — як тут взагалі можна жартувати. А вони це роблять. Через це виникає симпатія. Якісь супермени просто. Гумор — це також ознака інтелекту. Військові чомусь це вміють.